Я, Ніна | Рецензія

На початку вересня 2023 року в український прокат виходить фільм публіка у якого, нажаль, не скінчиться ніколи. Фільм розкриває болючу тему, яка майже для кожного безпосередньо чи побіля торкалась колись  – онкологія. Фільм знятий на основі реальних подій, реальних людей і не вигаданих історій, а саме за однойменною книгою Яніни Соколової та Ольги Купріян «Я, Ніна». Хоч сама режисерка Марися Нікітюк зізналась, що не читала книгу Яніни, а творила сценарій спираючись на історії живих людей, які побороли цю складну недугу, відчуваючи все на яву. Прийшовши на презентацію фільму, я не очікувала так мало глядачів, така можливість  випадає не часто, поспілкуватися з творцями фільму, а маленький зал був заповненим лиш наполовину. Хоч публіка зібралась далеко не пересічна, поруч зі мною сиділа дівчина, з поголеною головою, її підтримувала мама, а потім виявилось що в залі присутня лікарка дівчини, що змусило весь зал затамували подих, від розчулення. І же як у мене щиміло серце, коли вони щиро сміялися над чорними жартами у фільмі, це так розчулює, аж до болю в грудях.  

Вступна сцена починається з показу Яніни Соколової «під час» – зі стривоженим поглядом, та «після» – з поголеною головою та поглядом розфокусованим та спорожнілим від виснаження. Вона ж потім і підведе підсумки фільму, тобто екранізації її творіння.

Історія, на перший погляд здається прозаїчною: відома амбітна телеведуча випадково дізнається про остеосаркому передпліччя лівої руки, і тоді весь звичай світ стрімко іде вниз. І якби це робили початківці, фільм би лишився сирим та натягнутим. Непересічним цей фільм робить майстерність команди, яка працювала над ним. З перших кадрів екранізації помітно, як з нею постаралися професіонали своєї справи. Сценарій писала Марися Нікітюк, з її цікавим поетичним баченням кадрів, вона була також співавторкою з Наріманом Алієвим сценарію до фільму «Додому», який отримав нагороди і на міжнародних, і на українських кінофестивалях. Оператором річки виступив Сергій Михайльчук і його роботи помітні відразу «Поводир», «Дике поле» і з ними «Я, Ніна» обʼєднує спільна риса широких кадрів. Сергій вдало захоплює і емоції героя, і оточуюче його середовище, що занурює глядачів у потік історії цілковито. Велика заслуга полягає і у акторській грі головних персонажів, каст обраний настільки ідеально, що складається відчуття, якоїсь часткової документальності фільму. Головна героїня сильна особистість Ніна Сокіл, яку зіграла Ксенія Хижняк, перевтілившись у героїню на 100%, трішки нагадавши саму Яніну Соколову. На початку фільму здається, що Ксенія переграє, але це може даватися в знаки театральна карʼєра акторки, далі гра стає природнішою і ми більше співпереживаємо Ніні. 

Цікавим рішенням виступає втілення гримерки Ніни, як місця для внутрішнього катарсису. Навколо мотивуючі надписи «luky girl» випікають неоном, як глумління над теперішнім статусом героїні, а у гігантському дзеркалі вона щоразу бачить власне марніння, що надає ще більшого болю. 

При проходженні хіміотерапії Ніна знайомиться з іншими центральними персонажами, одним з них є Антон. Його зіграв харизматичний Максим Панченко, він був присутнім на презентації фільму, і можна було більше розпитати за його багатогранного героя. Антон має невиліковну стадію лімфоми, яка перейшла в резистентну фазу від хіміотерапії. Лікарі прогнозували йому смерть ще рік тому, але Антон є коханцем смерті, тому кидає їй виклик, чи лишиться вона без нього, про це розповіли і актор, і режисерка. Ще Максим Панченко розповідав, що героя він творив разом з Марисею з існуючого прототипу Юри Коберника, хлопець має такий же діагноз, що так само бореться за своє життя, та життя інших. Актор довго спілкувався з Юрком, щоб втілити роль, і це помітно на екрані, в глибині погляду і тихим голосом, що свідчить про безсилля через біль. Мені ж Антон нагадав втілення самої смерті, бо ми до останнього чекаємо його кончини, але він перемагає, і лишається з героями, як нагадування, що смерть також ходить поруч. Ще Ніні сильно допомагає Маша (Лілія Нестеренко) рак, якої знаходиться в ремісії і вона веде групу підтримки людей з онко. Так, через випробування онкологією Маша знаходить своє пряме призначення по життю – допомога іншим. Сонячним промінчиком серед смерті є Наташа (Ксенія Брагінець) з її мрією відвідати Париж разом з чоловіком. Завжди одягнена неординарно яскраво, щоб прогнати сморід смерті під час хіміотерапії. Наташа невичерпно позитивна і щира, так по-дитячому наївна, вона миттєво стає втіленням життя. 

Зйомки фінальної сцени відбулися на Ірпінському кладовищі, ще до повномасштабного вторгнення, а після деокупації нам відкрилась страшна картина, тому ці кадри дивитися особливо трепетно було.

Після показу фільму, ми довго хотіли говорити про нього з творцями на різні теми: починаючи з складності втілення сцени на цвинтарі, закінчуючи метафорами до великого. Фільм наповнений цікавими режисерськими рішеннями і мені щиро не хочеться писати зі спойлерами, щоб при перегляді ви відчули ті ж емоції, що і я. Так, сцена де камера відразу знімає Ніну, яку судомить від болю, переходить в наближення настільки, що ми потрапляємо в стравохід героїні, а далі опиняємося у космосі. Я відразу запитала про цю сцену в Марисі Нікітюк, будучи творчою особою вона хотіла систематизувати відповідь, але довго говорила про сенси космосу і буття. Виходячи зі сказаного, я зробила висновок – ми маленький космос, який бажає обʼєднатися зі справжнім Великим, і цей звʼязок варто берегти та плекати. Цим же сенсом просякнутий весь фільм, що треба жити це чортове життя, бо коли ще, як не зараз? Ця раптовість смертності накладається на українців подвійно, бо ми живемо у такий час, коли життя може обірватися миттєво, навіть, у власному ліжку. Під час такої крихкості моменту, треба ловити все на максимум, бо іншого моменту може не трапитися. Бережіть себе та рідних!