Усі страхи Бо | Рецензія
В останньому фільмі Арі Астера («Спадковіть», «Сонцестояння») глядачу продемонстровано багато загравань з психологією та різноманітними трактатами на цю тему. В центрі сюжету фільму «Усі Страхи Бо» стоїть символічний образ загнаного хлопчика від тиску гіперопікуючої матері – Бо (Хоакін Фенікс). Він є квінтесенцією можливих тривожних переживань самого автора фільму. Схожі мотиви Астер уже знімав у короткометражці «Мюнхаузен», що більш вдало і коротко трактує тему сепарації матері та сина. В «Усі страхи Бо» ми три години спостерігаємо розгорнуту версію цих думок та переживань, одночасно відчуваючи різний спектр емоцій, можливо автор хотів потрапити кожнісінькому глядачу до голови.
Тож інколи глядач може відчувати і дискомфорт від побаченого.
Мій дискомфорт викликало кілька аспектів, от про них і писатиму, бо не мало, з побаченого у фільмі, тяжко зрозуміти через те, що не можу оцінити повноту картини, бо не являюсь сином. Перше, і основне для мене те, що Бо має яскраво виражену соціальну тривожність, яка розвинулася від емоційних гойдалок його матері з дитинства. Це відчувається відразу на прийомі у психотерапевта, а наступні сцени, то підтверджують на 100 відсотків. У постановці діалогів та алегорій відчутно, що Арі Астер провів у терапії не мало часу. Відрефлексовувати складні питання, а особливо тему дитинства, у стрічках, які він створює, потрібно пройти їх вздовж і впоперек на сеансах. Відтак Бо помістили в місце, яке є пеклом для людини з вираженою тривожністю, щоб краще занурити глядача в світ героя. Довкола снують маніяки, вулиці переповнені сміттям та трупами, наркомани, психи, в дім треба добиратися перебіжами, а подальші пригоди Бо змушують відчувати фізичний дискомфорт людей з такими ж ментальними проблемами. Таке гіперболізоване бачення світу тривожної людини, треба бути завжди готовим до найгіршого, бо воно трапиться, і, коли безхатьки потрапляють у помешкання головного героя, то я відчула мурахи від страху.
Такий самий страх був при перегляді фільму Даррена Аранофськи «Мама», тому це лишається для мене найстрашнішим фільмом жахів.
Друге, і основне у фільмі, то відношення матері до сина. Найяскравіше виражені маніпуляції від матері Бо Мони Вассерман (молода Зої Лістер Джонс, стара Петті Люпон): залякування, зневажання особистих кордонів, нав‘язування провини, введення у залежність від грошей матері. Головний герой не вміє жити життя, йому сказала мати «помреш від еякуляції» – стримувався. Перше кохання він також чекає все життя, бо та дівчина Елейн (Паркер Поузі) також наказала дочекатися. Бо живе життя в перманентному страху перед самим же життям. Хоакін Фенікс гарно втілює суцільну напруженість тіла Бо, від постійного стресу емоційного багажу, накладеного ще з дитинства. Автор фільму для поетичності додає сцену з графікою, про вигадане життя Бо, так звана лірична «чоловіча мрія». Все, що відбувається у фільмі, нагадує стислі записки психотерапевта про пацієнта.
Фільм, який дискомфортно дивитися, а саме такі емоції викликає хорош мистецтво.
Арі Астер хотів багато показати в одному фільмі, тому він виглядає перевантажено, від чого 3 акт просідає, і глядач вже не ловить суть. Такій сюжет дуже вдало наклався б на серіал, але ще існує думка, що серіали, то щось нішове та дешеве, щось для пересічного глядача. А фільми, особливо прокатні, говорять про високе та духовне. І у останньому акті з судилищем, нам швидко підводять кінець трьохгодинної епопеї втілених страхів Бо. Сцена вийшла стислою та цікаво оформленою, трішки вибивається з загальної маси сцен фільму, але чудово демонструє основні тези нарцистичної матері, якби то біла суперечка, а не суд.